СТЕПОВА ЗОНА
Степова зона розташована в південній частині України і займає близько 40 % її площі. Вона має рівнинну територію, яка охоплює південні відроги Подільської та Придніпровської височин, Причорноморську, Приазовську і Північнокримську низовини, Приазовську і Донецьку височини. Абсолютні висоти території коливаються від 367 м (г. Могила Мечетна) до 0 (береги Чорного і Азовського морів).
Клімат зони помірний континентальний з найбільшими в Україні різницями температур між зимою і літом та найменшою кількістю опадів. Часто бувають посухи й суховії, які завдають шкоди сільському господарству. На території зони випадає найменше опадів в Україні (500–300 мм на рік). Випаровуваність вологи (1100–450 мм) значно перевищує кількість опадів, і тому зволоження недостатнє (або й дефіцитне). Це впливає на внутрішні води степової зони.
Тут негуста річкова мережа: своїми нижніми течіями протікають великі ріки України — Дніпро, Дунай, Дністер, Південний Буг, а також річки Сіверський Донець, Кальміус, Молочна, Берда та ін. Степові ріки, крім транзитних, мілководні, в окремі роки у верхів’ях вони пересихають.
На території зони багато озер у пониззі Дунаю (Котлабух, Ялпуг, Кундук та ін.), на узбережжях морів (Шагани, Алібей), лимани — Дністровський, Кагарлицький, Тилігульський, Куяльницький, Молочний та ін. У багатьох озерах внаслідок великої випаровуваності вода солона.
Степова зона належить до найменш заліснених територій. Невеликі за площею ліси з дуба і береста ростуть у балках (так звані байрачні ліси), а вздовж доріг і полів насаджено захисні лісосмуги. Природна степова рослинність збереглася на заповідних землях, схилах балок і в долинах річок. У степовій зоні також наявні лісові, лучні й болотні угруповання.
У степовій зоні поширені ландшафтні місцевості лесових хвилястих рівнин зі звичайними мало- або середньогумусними чорноземами, значні площі займають дуже глибокі (понад 120 см гумусового горизонту) і глибокі (80–120 см) чорноземи. Ближче до Чорного й Азовського морів — чорноземи південні та темно-каштанові солонцюваті ґрунти. Ці ґрунти в минулому були покриті різнотравно-типчаково-ковиловою рослинністю, а нині зайняті сільськогосподарськими угіддями.
На крайньому півдні Причорноморської низовини, у Присивашші розвинені темно-каштанові й каштанові солонцюваті ґрунти, які поєднуються із солонцями на пониженнях заплавних терас річок і озер. Солонці формуються в умовах підвищеного зволоження як водами поверхневого стоку, так і ґрунтовими й підґрунтовими водами. Природна родючість солонців дуже низька.
Ландшафти жодної з природних зон не змінені так, як степові. Основні масиви степу були розорані ще наприкінці XVIII ст. Суцільне розорювання цілинних земель (орні землі становлять майже 90 %) призвело до знищення природної степової рослинності та збіднення тваринного світу. Цьому сприяв і розвиток гірничодобувної промисловості, забруднення території відходами підприємств вугільної, металургійної, хімічної галузей. Зона степів найбільше змінена в результаті господарської діяльності людини і потребує проведення системи природоохоронних заходів.
Місце: на північ від с. Котлине (до 19.05.2016 — Димитрове) у Покровському районі Донецької області. Розріз закладений у посадці між сільськогосподарськими полями поблизу польової дороги.
Рельєф: позальодовикова область, територія між Придніпровською низовиною, Донецьким кряжем та Приазовською височиною.
Ландшафт: степові лесові акумулятивно-денудаційні сильно розчленовані височини з чорноземами звичайними середньогумусними, з ярами і балками, врізаними до юрсько-тріасових відкладів. За фізико-географічним районуванням це Західнодонецька схилово-височинна область у степовій зоні.
Клімат: Південна атлантико-континентальна кліматична область. Степова зона. Північний кліматичний район.
Ґрунт:
ЧОРНОЗЕМ ЗВИЧАЙНИЙ НА ЛЕСОВИХ ПОРОДАХ
Генетичні горизонти:
Нd — 0,00–0,05 м — сірувато-бура дернина з густо переплетеними корінцями трав.
Н — 0,05–0,5 м — від темно-сірого до темного, структура зернисто-грудкувата, від середнього до важкого суглинок, пронизаний корінцями трав по всьому горизонту, велика кількість ходів землериїв до 20 см у діаметрі зі світлішим матеріалом заповнення, багато корінців трав, яких до низу меншає, перехід поступовий за появою карбонатів, межа слабохвиляста.
Нk — 0,5–0,75 — темно-сіруватий, світліший за попередній горизонт, структура зернисто-грудкувата, суглинок від середнього до важкого, скипає з 10-відсотковим розчином НСІ, горизонт зі слідами діяльності фауни землериїв до 30 см у діаметрі зі світлим матеріалом заповнення та залишками рослин, перехід поступовий, межа слабохвиляста.
Hpk — 0,75–1,00 м — сірувато-бурий, структура зернисто-грудкувата, суглинок від середнього до важкого, з великою кількістю кротовин з темним матеріалом заповнення, активно скипає з 10-відсотковим розчином НСІ, перехід помітний за посвітлінням, межа хвиляста.
P(h)k — 1,00–1,2 — від сіруватого до темно-сірого, структура грудкувато-розсипчаста, середній суглинок, активно скипає з 10-відсотковим розчином НСІ, перехід помітний за посвітлінням, межа слабохвиляста.
Pk + bg — 1,2–1,45 м — жовтувато-світло-бурий з білястими плямами СаСО3, грудкуватою структурою, активно скипає з НСІ, карбонати представлені тоненькими плівками по гранях структурних виокремлень і рівномірно розподіленим карбонатним міцелієм, велика кількість кротовин і житлових камер з пухким сіруватим матеріалом.
